Як адаптують книгу до сценарію: від мінісеріалів до вільної кіноінтерпретації

by Кім Віолетта

У 1977 році вийшов двогодинний фільм “Володар перснів”. Це була психоделічна відверто-провальна мультиплікація з обірваним фіналом. Пізніше режисер картини Ральф Бакші зізнається: “Я думаю екранізувати Толкіна просто неможливо. Неможливо відтворити блиск того, що він створив”.


Мине чверть століття і Пітер Джексон спростує думку Бакші. Його кінотрилогія здобуде 17 Оскарів, а фанати зі сльозами чекатимуть заключної частини. 

 

Успішна кіноадаптація художнього твору, яка задовольняє читачів і отримає визнання критиків — звична річ чи виняток?


Беріть попкорн — будемо розбиратись.

Обережно! У статті повно спойлерів. Пропускайте, будь ласка, речі, які ще не дивилися чи не читали. 

Заборонені теми на екрані. Лоліта та Американський психопат

У 1955 році Володимир Набоков видає “Лоліту” — історію схибленого педофіла, який вступає в інтимні стосунки з 12-річною дівчинкою. Через сім років Стенлі Кубрик екранізує скандальний роман, а фільм номінується на премію Оскар за найкращий адаптований сценарій. 

Все це відбувається наприкінці 50-х у США - в епоху, коли американським кінематографом править Національний легіон пристойності та кодекс Хейса. Установи та правила, які “засуджують довготривалі поцілунки у кадрі” — що вже казати про еротичні сцени дорослого чоловіка і маленької дівчинки.  

Щоб вивести історії на великі екрани, Стенлі Кубрик вдається до кількох хитрощів: позбувається будь-яких натяків на педофілію Гумберта, яскраво фарбує Лоліту, зміщує парадигму стосунків у класичну площину “чоловік — жінка”. 

Сцени сексу режисер розкриває через натяки. Герої, одягнені у закриті глухі піжами, говорять про ігри (до цього ж прийому удається й режисер другої екранізації Едріан Лайн). Через натяки глядач розуміє, що відбувається поза кадром. 

Лоліта розповідає про гру з Чарлі, якій навчилась
у літньому таборі

Лоліта у книжці — складний підліток, по-своєму доросла, зваблива як і годиться німфеткам, але вразлива дівчинка 12 років. У Кубрика Лоліта — секс-бомба і маніпуляторка. У кінці фільму саме вона вибачається перед Гумбертом за свою постійну брехню і складається враження, ніби дівчинка зруйнувала життя дорослого чоловіка.


Лоліта (фільм): Пробач. Спробуй зрозуміти. Мені так шкода, що я брехала тобі
Лоліта (книга): Він (Куїнджі) розбив мені серце, а ти розбив мені життя

Показати на великому екрані скандальну і неоднозначну “Лоліту” можна лише за умови, якщо стосунки головних героїв стануть віддзеркаленням класичних стосунків “чоловік-жінка”. Стенлі Кубрик обережно опускає важке питання дитячої та підліткової сексуальності, хворобливої одержимості німфетками, педофілії. При цьому сам режисер пізніше жалівся, що картина позбавлена важливого і ключового еротизму, який дозволяє краще розкрити персонажів.


Інший показовий приклад — екранізація «Американського психопата». Цікаво, що цей сатиричний роман, сповнений насилля, жорстокості й відвертих сексуальних сцен, зрежисерувала жінка. Режисерка Мері Херон, на рахунку якої вдалий феміністичний фільм «Я вбила Енді Воргола», береться за адаптацію книги, яку феміністки зненавиділи за відкрите насильство над жінками

Мері Херон опустила майже всі жорстокі сцени, заливши тільки ті, які вкрай необхідні для розкриття головного персонажа. Наприклад, у фільмі відсутні сцени, де головний герой Бейтман зшиває полові губи чи випускає нутрощі різними способами, а найвідомішу сцену зі снаф-порно сценаристка замінили на просто порнофільм. При цьому у сценарії залишилось криваве вбивство колеги сокирою  та смерть повії від електропилки.

Прийнятне насилля на екрані

Фільм вийшов кривавий, але витриманий. Він добре розкриває ідею книжки, при цьому не сильно шокуючи глядача. Це той приклад, коли фільму вдалося передати божевілля книги й розкрити головного персонажа, не вдаючись до відверто-шокуючих і провокативних сцен насилля.



Як адаптувати художній твір до серіалу

Із кінця 90-х серіал набуває іншої форми. Це вже не просто мелодраматична постановка чи смішний сітком на вечір, а проблемна картина зі складним сюжетом. Так, на екрані з’являються детективи, адаптації класичних та історичних романів. 

 

Здавалось б, серіал — ідеальний формат для екранізації художнього твору. Хронометраж дозволяє не залишити цікаві подробиці, а завдання сценариста зводиться до простого переписування роману. 

 

Проте, це зовсім не так. Наприклад, у мінісеріалі «Гострі предмети» за романом Гіліан Флін, фінал відрізняється від книги. Його спеціально обрізали, залишаючи глядача розгубленим. Книжка має післямову, де розповідається про життя Емми в підлітковій колонії. У серіалі ж ми маємо лише натяк на винуватість Емми й кілька хаотичних епізодів після фінальних титрів. І це незважаючи на те, що хронометраж був цілком придатний для короткої післямови. 

 

В одних випадках сценаристи мають більше свободи. Наприклад, другорядну героїню Еліс — 16-річну дівчинку, яка вирішила вбити себе, — ввели в серіал спеціально. Спочатку це була безіменна сусідки Каміли, але серіал посилив її роль, щоб краще показати, як раптова смерть близьких впливає на Камілу.

 

В інших випадках сценаристи пов’язані негласною етикою. Тому на екрані, замість 13-річної дівчинки, ми бачимо дорослу 15-річну Емму. Прийом позбавляє персонажа контрастності, а відтак глядач не почуває себе незручно від споглядання жорстокої 13-річної дівчинки в коротких шортах.

Серіальна Емма виглядає навіть старшою за сценарний прототип. Реальний вік акторки 20 років

Бувають випадки, коли художній твір переосмислюється і з’являється на екранах в іншій, більш цікавій версії. Так, наприклад, роман Ширлі Джексон «Привид будинку на пагорбі» було екранізовано тричі. Перша версія 1963 року була близькою до книги і сподобалась глядачам, друга провалилась (через недолугість сцени із цього фільму навіть потрапили до пародії «Дуже страшне кіно 2»), а третя перетворилась із фільму на мінісеріал. 

Від книги залишилась тема самогубства головної героїні, одержимість домом, психічна нестабільність і сам зловісний будинок. При цьому фабульно серіал дуже сильно відрізняється від роману. У центрі розповіді замість дослідників паранормальних явищ з’являється багатодітна родина, а події розгортаються у двох часових вимірах. 


Найкращою адаптацією книги до серіалу можна вважати «Розповідь служниці». Це той випадок, коли хронометраж і простір серіалу допоміг глибше передати ідеї роману, а іноді — заповнити білі плями, які авторка роману Маргарет Етвуд проігнорувала. 


Наприклад, у романі через хаотичну розповідь від першої особи незрозуміло, як виник Галаад і навіщо мешканцям потрібні ці пуританські, зведені до абсолюту, звичаї. Серіал же акцентує увагу глядача на демографічній катастрофі й необхідності контролювати народжуваність, а також додає більше мотивації кожному з героїв.

Дуже промовистий кадр із серіалу, який показує справжню катастрофу людства — спад народжуваності

Кіноінтерпретація художнього твору. «Фотозбільшення» та «Той, що біжить по лезу» 

Баталії між читачами та глядачами можуть тривати вічно. Найклікабельніші статті мають у заголовку фразу: “Найгірші кіноадаптації відомих книг”. При цьому режисери і кінокритики закликають дивитися на кіно та книгу, як на окремі художні твори. Навіть якщо книга стала основою для кіна. 

 

Цікавою є наприклад історія фільму “Фотозбільшення” Мікеланджело Антоніоні. В усіх джерелах його називають вільною інтерпретацією оповідання Кортасара “Слина диявола”. Хоча, якщо порівнювати ці твори, то схожіть виявляться лише на рівні персонажа — модного фотографа — та сюжету. І там, і там головний герой стає свідком деякої події, а у кінці приходить до висновку, що реальність - не абсолютна константа. 

При цьому, ідеї та фабула у творах різняться. Кортасарівський герой вважає, що реальність багатошарова, а його правда — лише його правда. А герой Антоніоні задається питанням, що таке взагалі реальність. 

Герой Антоніоні стає свідком смерті. Герой Кортасара стає свідком інтимного зв’язку між підлітком і літньою жінкою

Інший відомий приклад кіно-інтерпретації — роман Філіппа Діка “Чи мріють андроїди про електричних овець?”. Фільм відрізняється від книги не тільки фабулою (чого тільки вартує голлівудський фінал, коли Рік Декард втікає з коханою жінкою), але й проблематикою. Роман Діка критики сприймають як притчу про справжнє і несправжнє. Це позначається на мотивації головного персонажа (мати справжню вівцю, а не електронну), мотивації андроїдів (мати справжнє життя, а не бути робочою силою людей), і навіть на двох головних розвагах людей (споживацьке несправжнє шоу Бастера і справжні почуття від мерсеризму). 

Фільм опускає проблему дуальності світу, залишаючи фантастичний бойовик, детективну історію та проблему гуманізації андроїдів. 


До того ж книга і фільм мають різні фінали. У книзі Рік Декарт повертається додому з електронною жабою, впевнений, що вона жива. У фільмі ж Рік втікає разом з Рейчел жити у пустелю. Книга плутає читача — ми до кінця не розуміємо, чи справжній Рік, чи він андроїд, а післясмак книги — безвихідь. Фільм, попри два альтернативні фінали, має життєствердний характер. 

Сам Рідлі Скотт ніколи не читав книгу. У своєму інтерв’ю для журналу Starlog режисер казав: “Роман Діка дуже складний. Чудовий роман, який зовсім неможливо перенести на екран у тому вигляді, в якому він написаний. Це дуже складна і дуже особлива література. Я гадаю, сценарій дуже складно порівнювати з книгою у цьому сенсі. Сценарій завжди простіший”. 

 

Першу версію “простішого сценарію” написав Хемптон Фенчер. Він не сподобався Скотту через переважну акцентуацію на екологічних проблемах. Потім сценарій переробив Девід Піплз, який пізніше напише сценарій до відомого фільму “12 мавп”. А фінальний монолог свого персонажа Рутгер Хауер перепише, і слова андроїда Роя Батті “...ці миті зникнуть у часі, як сльози у дощі. Час помирати” увійдуть в історію кінематографа.

Рой Батті — очільник андроїдів. Сцена розкриває “людську” природу неживих машин (у книзі цього епізоду немає).

Кіноінтерпретації книжок майже ніколи не подобаються читачам, але майже завжди викликають повагу у критиків. І навпаки — коли режисер намагається не відходити від оригіналу, фільму закидають банальність. “Великі сподівання” Майка Ньюелла, зняті в цілком академічному стилі, викликали незадоволення критиків через візуальну застаралість картини на тлі новаторських екранізацій «Джен Ейр» Кері Фукунаґи чи «Анни Кареніної» Джо Райта.

Роберт Маккі у своєму майстер-класі для сценаристів і письменників «Історія на мільйон доларів» говорить: «Естетика кінематографу часто потребує, щоб історія створювалась заново, навіть якщо в оригіналі вона чудово розказана й відповідає за своєю тривалістю розміру художнього фільму». 

Не здивуюсь, якщо читачам таке правило не сподобається.

Замість висновку: 5 порад щодо адаптації книги 

Насамкінець залишу п’ять порад, як правильно адаптувати книгу для сценарію. Використовуйте їх, коли наступного разу будете порівнювати фільм та художній твір. 

1. Знайдіть наратив. Подієвість — найважливіша частина книги. Професійний кінокритик і сценарист Марк Г’юз говорить про це так: «Важко виокремити суть розповіді зі світу, у якому вона існує у вигляді слів і вражень, що керують уявою аудиторії. Ви повинні знайти наратив і передати його через точні візуальні та звукові описи».

2. Уникайте голосу за кадром. Хоча в деяких випадках голос за кадром – виправданий прийом (згадайте «Суцільнометалеву оболонку»). Загалом він свідчить про те, що сценарист не знає, як візуально передати суть книги. Це виглядає особливо неприродно  й штучно тоді, коли герої описують свої емоції та почуття закадровим голосом. 

3. Не бійтеся скорочувати. Спочатку визначте тему й зовнішню мотивацію головного героя. Сюжетні лінії, які не підтримують їх, виріжіть. Те саме слід провернути з внутрішньою мотивацією героя. 

4. Уникайте довгих роздумів без мети. Якщо важливі речі для сюжету заховані в думках чи у внутрішньому світі персонажа, необхідно витягти їх на поверхню. Найпростіше це зробити, коли є другорядний герой, із яким головний персонаж ділиться внутрішніми переживаннями. 

5. Показуйте — не розказуйте. Книги мають більше часу й простору для розповіді. Роман може повернутись у минуле, зазирнути в майбутнє, розповісти історії всіх героїв, пояснити мотивацію головного персонажа. Кіно діє за іншими законами. Воно має показувати історію. Це одне з головних завдань вдалого сценарію.