Фотозбільшення

by Оксана Грушанська

Спалах за спалахом. Дивакуваті пози. Яскравий одяг. Фони, що змінюють один одного, – червоний, оливковий, бузковий, жовтогарячий. Шелест суконь, жіночий сміх, звуки затвора фотоапарата… Творення фотографії це не лише про картинку, це також і про музику, що супроводжує весь процес. Антоніоні Мікеланджело, режисер стрічки «Фотозбільшення» рефлексує на цю тему. І глядач не може залишитись осторонь.

Кадр стає зафільмованою дійсністю, документальним уривком, вихопленою вічністю, що підлягає перекладу на мову «тут і зараз». Утім, фотографи, на думку режисера, – не обов’язково філософи, ще трішки – вуаєристи, які підглядають за світом зі всією уважністю, залишаючись при цьому непоміченими, майже прозорими. Принаймні, таким, схоже, є і Томас (Девід Хеммінгс), головний герой фільму.

Сама стрічка, яка вийшла на екрани трішки більше ніж пів століття тому, стала класикою у своєму жанрі.

Перед нами – фотоальбом із вклеєними та підписаними кадрами з фільму Антоніоні Мікеланджело «Фотозбільшення». Погортаємо?

… напис на початку, написаний від руки

Своєрідною передумовою фільму стала розповідь аргентинського письменника Хуліо Кортасара «Слина диявола». А сама розповідь – відповідь аргентинця на фільм Альфреда Гічкока «Вікно у двір». Таке собі відображення відображеного, рух у дзеркалі. Історія, форма якої трансформувалась від детективу через магічний реалізм і до трилеру, а суть залишилась цілісною. Майстерність оповідачів чи властивість самої розповіді? Відповідь, як завжди, десь посередині.

 

… перша сторінка

Із перших кадрів глядач опиняється в центрі вистави, яку розігрують міми. Галасливо-рухливі, бешкетні, безстрашні й щасливі – точна ілюстрація до ідей вседозволеності.  Гурт мімів, здається, викликає дискомфорт у мешканців міста, але це пасивне невдоволення, мовчазне. Такий собі контраст мовчанок – мімів, яким відсутність слів не стає перепоною для комунікації між собою і світом та містян, що, радше, тримають усе в собі, і залишаються мовчазно-невидимими.

 

… що далі?

Від мімів не залишається ані сліду, зате в кадрі з’являється Томас. Томас-волоцюга. Томас-дивак. Томас-фотограф. Томас-професіонал. Перевтілюється не лише змінюючи одяг, здається, його поведінка змінюється так само стрімко, як пози дівчат-моделей. Раз два три – нова поза, раз два три – і знову. Томас-романтик.  Томас, який закохується у гвинтокрили щосуботи. Врешті-решт, Томас – детектив. Галерея образів, за якою важко розгледіти справжнього Томаса, але чи буває відображення у відображенні? Як в Уорхола: «Що бачить дзеркало в дзеркалі?»


портрет сусіда

Сусід Томаса – художник Біл. Він з’являється лише в кількох кадрах, та його роль не припиняється зі зникненням із поля зору. Біл показує картину, над якою почав працювати ще кілька років тому. Та, розповідаючи про неї, як це й буває з художниками-пророками, говорить про дійсність загалом. «Коли я пишу – я не знаю, що це. Мені здається, якась мазня, маячна, скупчення випадкових кольорових плям. А потім.. потім проходить час, я відходжу на кілька кроків у бік, дивлюсь – а крізь ці плями видно якийсь образ, обриси знайомого предмета. І я починаю бачити сенс, розуміти, що писав усе недаремно».

Те, що може зробити Томас – відійти на кілька кроків назад, щоб навчитися бачити збоку, бути спостерігачем, а не лише – учасником.

Те, що може зробити глядач, – складати ціле з окремих кадрів, бути співтворцем фільму, що транслюється одночасно – й на екрані і в його голові.  

 

на дотик    

Еротика творчості у фільмі передана через дотик . Воно у відвертій насолоді, яку герої отримують, коли торкаються дерев’яних рам, випуклостей стіни, шорстких поверхонь картин. У цьому сенсі «Фотозбільшення» – рай не тільки для візуалів, скільки й для кінестетів. Шовкові тканини, паперові рулони, які рвуться від гострих підборів, полірована деталь від гвинтокрила. Насолода під збільшеним склом.   

 

… якщо заплющити очі 

Томас – успішний фотограф, і водночас той, хто руйнує всі стереотипи про успішних фотографів.  Насолоду він отримує не винятково від успіху, не від обожнення богеми, а від відчуття вседозволеності. Так, в одній зі сцен він просить моделей заплющити очі, а сам тікає. І це не про безвідповідальність, радше – про самоусвідомлення свободи. Томас поводить себе так, наче дитина, яка знає: що б вона не зробила, їй пробачать і це також. З великої любові, чому б іще. 

 

… чим займаються ці люди в кадрі?

Неназваним, але постійно присутнім героєм у фільмі є простір. Герої кохаються в ньому, випробовують на міцність, перевіряють межі. Вони грюкають у двері, перелазять через дивани, ховаються за деревами, завмирають, біжать, досліджують світ у танці.

Томас зайнятий розгадкою таємниці, та саме це перенесення зі світу зовнішнього у світ роздумів, співставлення і висновків дає йому можливість відчути себе максимально включеним у життя. Йому тепер цікаво абсолютно все. 

… а якщо подивитись під збільшуваним склом?

Ця картинка могла стати одним із найестетичніших детективів, але стала – притчею. Нуарним переказом цитати Екзюпері: «Найважливішого не побачиш очима» або ж вільною інтерпретацією фрази: «Світ врятує не краса, а ті, хто її бачать».

От тільки загадок залишається більше ніж відповідей, а вся краса ледве вміщається в серце, що вже казати про 35 мм плівку.

 

 /////